Безперечно, ще й тепер Собор Паризької Богоматері – велична й чудова будівля. Хоч яким чудовим лишився Собор старіючи, не можна не вболівати й не обурюватися, дивлячись на ті численні пошкодження й руйнування. Яких завдали і час, і люди цій поважній пам’ятці старовини. При цьому вони не шанували ні Карла Великого, який заклав перший її камінь, ні Філіппа-Августа, який поклав останній. На обличчі цього старого короля наших соборів поряд із зморшкою завжди знайдеш і шрам. Tempus edax, homo edacior. Це я охоче переклав би так: час сліпий, людина нерозумна. Коли б ми з читачем мали вільну хвилину, щоб розглянути один по одному численні сліди руйнувань, які відбилися на старовинному храмі. То ми пересвідчилися б, що час у них винен менше, аніж люди, особливо люди мистецтва. Кажу «люди мистецтва», бо знайшлися й такі серед них, які за останні два сторіччя привласнили собі звання архітекторів.

«Собор Паризької Богоматері це – величезна кам’яна симфонія, колосальне творіння однієї людини й одного народу. Єдине й складне, немов вірші «Іліади» та «Романсеро» (цикли іспанських романсів), з якими воно споріднене. Це чудовий твір спільних зусиль цілої епохи, на кожному камені якого відбиті сотні виявів фантазії робітника, керованої генієм художника. Одне слово, рід могутнього й плідного творіння людського, подібного до творіння божественного. В якого воно перейняло його подвійний характер: різноманітність і вічність. Усе в цьому мистецтві, яке з’явилося само по собі, логічне й пропорційне. Зміряти один палець ноги гіганта – це зміряти його всього.

Люди – найнебезпечніші вороги Нотр-Дам де Парі

Час дав Соборові, може, більше, ніж забрав у нього, бо саме час вкрив його фасад тим тьмяним кольором віків. Саме завдяки ньому період старості пам’ятників стає періодом їхньої краси. Але хто скинув обидва ряди статуй? Хто спустошив ніші? Хто вирізав саме посередині центрального порталу цю недоладну нову стрілчасту арку? Хто насмілився вставити туди, поряд з арабесками Біскорнетта, ці позбавлені смаку важкі різьблені двері в стилі Людовіка XV? Люди, архітектори, художники наших часів. А всередині храму – хто повалив цього колоса, статую святого Христофора? Уславлену серед статуй так само, як Великий зал Палацу правосуддя серед інших залів. А безліч статуй, що населяли весь простір між колонами нефа та хорів. Уклінні, виструнчені, кінні, статуї чоловіків, жінок, дітей, королів, єпископів, військових; кам’яні, мармурові, золоті, срібні, мідні, навіть воскові. Хто їх брутально вигнав з храму? Не час.

А хто підмінив старовинний готичний вівтар, пишно заставлений раками, ковчежцями, цим великим мармуровим саркофагом, прикрашеним головами ангелів і хмарами, схожим на архітектурний взірець з церкви Валь-де-Грас або Дому інвалідів? Хто безглуздо вмурував цей громіздкий кам’яний анахронізм у карловінгську кам’яну підлогу роботи Еркандуса? Чи не Людовік XIV, що виконував заповіт Людовіка XIII? А хто вставив холодні білі шиби замість барвистих вітражів, які приваблювали захоплений погляд наших батьків то до розети головного порталу, то до стрілчастих вікон вівтаря? Що сказав би який-небудь паламар XVI століття, побачивши цю жалюгідну жовту мазанину, якою наші вандали-архієпископи запаскудили свій собор? Він згадав би, що це була фарба, якою кат позначав будинки «затаврованих». Він згадав би палац Пті-Бурбон, теж увесь вимазаний у жовтий колір на знак зради конетабля, «такою яскравою жовтою фарбою,  – і так добре виготуваною, що навіть ціле століття не змогло її знебарвити». Той паламар подумав би, що святе місце осквернили, і втік би.

Руйнівна мода

А якщо ми, не спиняючи погляду на тисячах дрібних проявів варварства, піднімемося на самісінький дах Собору, то спитаємо себе: що зробили з цією невеличкою чарівною дзвіницею, яка спиралася на точку пересічення трьох нефів, не менш тендітна й не менш смілива, ніж її сусід (теж зруйнований), шпиль Святої Каплиці? Вона впиналася в небо набагато глибше від веж – струнка, загострена, дзвінка, ажурна! Один архітектор «доброго смаку» (1787) ампутував її і думав, що досить замаскувати рану цим широким свинцевим пластирем, схожим на покришку казана.

Отак поводилися з чудовими взірцями мистецтва Середньовіччя майже в кожній країні, особливо у Франції. На руїнах Собору можна розрізнити три види пошкоджень, і всі три різною мірою порушують його цілість: насамперед час, який непомітно там і тут пощербив і вкрив іржею всю поверхню будівлі; згодом на нього безладно ринули сліпі й люті за своєю природою політичні та релігійні заколоти, що роздерли багаті шати його скульптур і різьблень, повибивали розети, розірвали намисто з арабесок і статуеток, знищили його статуї – одні за їхні тіари, другі – за їхні корони; і нарешті довершили руйнування моди, чимраз химерніші та безглуздіші, які при неминучому занепаді архітектури, починаючи з анархічних, але пишних відхилень доби Відродження, змінювали одна одну. Моди завдали більших пошкоджень, аніж заколоти.

Вони вп’ялися в плоть, вони накинулися на кістяк середньовічного мистецтва; порушили його єдність, вони зрізали, пошматували, вбили форму і символ будівлі, її логіку й красу. А потім вони взялися до відбудови – на це не зважились ні час, ні заколоти. Вони зухвало, керуючись «добрим смаком», прикрасили рани пам’ятника готичної архітектури своїми жалюгідними недовговічними оздобами, мармуровими стрічками, металевими помпонами, яйцеподібними орнаментами, завитками, драпіровками, обідками, гірляндами, торочками, кам’яними язиками полум’я, бронзовими хмарами, пухкенькими амурчиками і череватими херувимами, які, наче справжня проказа, починають роз’їдати лице мистецтва.

Скалічений Собор

Отже, повторюємо, три види руйнувань, про які ми згадували вище, спотворюють тепер готичну архітектуру. Зморшки та нарости на шкірі – це справа часу. Сліди насильства, брутальності, побоїв, переломів – це справа заколотів від Лютера до Мірабо. Покалічення, ампутації, вивихи, «реставрації», – це справа нібито грецької та римської, а по суті, варварської роботи професорів, що діють за приписами Вітрувія та Віньйоля (архітектори – примітка ТзОВ «Конструктив»). Так чудове мистецтво, яке створили вандали, вбили академіки. До часу, до заколотів, які принаймні руйнують безсторонньо і не без величі, приєдналося безліч архітекторів, учених, дипломованих, присяжних і визнаних, які руйнували з холодністю та примхливістю поганого смаку, підміняли листям цикорію у стилі Людовіка XV мережива готики, для більшої слави Парфенона. Так осел хвицає конаючого лева, так гусінь точить, гризе й поступово з’їдає старого напівзасохлого дуба.

Який далекий той час, коли Робер Сеналіс, порівнюючи Собор Паризької Богоматері з відомим храмом Діани в Ефесі, що був «так уславлений язичниками» і зробив безсмертним Герострата (грек, який, бажаючи прославитися, не придумав нічого кращого, аніж спалити храм Артеміди в Ефесі, одне з чудес світу – примітка ТзОВ «Конструктив»), вважав галльський Собор «пишнішим за довжиною, шириною, висотою та будовою». Зрештою, Собор Паризької Богоматері аж ніяк не є тим, що можна назвати цілісною, завершеною, визначеною пам’яткою. Це вже не романський, але ще й не готичний храм… Отож Собор Паризької Богоматері – не суто романського походження, як перші, і не суто арабського походження, як другі. Це будівля перехідного періоду.

Саксонський архітектор закінчував споруджувати перші стовпи нефа, коли стрілчасте склепіння, принесене з хрестових походів, переможно лягло на широкі романські капітелі, призначені тримати лише півкруглі арки. Стрілчасте склепіння, неподільно пануючи відтоді, визначило стиль побудови Собору. Скромне й боязке спочатку, це склепіння розвертається, збільшується, але ще стримує себе, ще не сміє злетіти в небо своїми гострими шпилями, як це воно зробило згодом у безлічі чудових соборів.

Нотр-дам де Парі – це історія Франції

Кожен бік, кожен камінь цієї поважної пам’ятки є сторінкою не лише історії країни, але й історії науки та мистецтва. І навіть герметики вбачали у символічних оздобах великого порталу скорочений зміст їхньої науки, досконалим виразом якої була церква Сен-Жак-де-ла-Бушрі. Отже, романське абатство, філософічна церква, готичне мистецтво, мистецтво саксонське, важкі круглі колони часів Григорія VII, символіка герметиків, де Ніколя Фламель передував Лютерові, папське єдиновладдя, розкол церкви Сен-Жер-мен-де-Пре, Сен-Жак-де-ла-Бушрі – усе розплавилося, змішалося, злилося в Соборі Паризької Богоматері. Ця головна церква, церква прамати, серед старих церков Парижа є чимось подібним до химери: вона має голову однієї церкви, кінцівки другої, торс – третьої і щось спільне з усіма.

Повторюємо, ці гібридні споруди однаково цікаві і для художника, і для антиквара, і для історика. Вони дають відчути, наскільки первісною є архітектура, доводячи так само, як і рештки циклопічних будов – єгипетські піраміди, велетенські індуські пагоди – що найбільші пам’ятки минулого, – це творіння не стільки індивідуальні, скільки колективні; це скоріше породження творчих зусиль народу, ніж спалах генія; це внесок нації, нашарування, зроблені віками, осад, що лишився внаслідок випаровувань людського суспільства; словом, свого роду органічні формації. Кожна хвиля часу залишає на пам’ятці свій намив, кожне покоління — свій шар, кожен індивід вмуровує свій камінь. Так роблять бобри, так роблять бджоли, так роблять і люди. Великий символ архітектури, Вавилонська вежа – це вулик.

Час – архітектор, народ – муляр.

Великі будівлі, як і великі гори – витвори віків. Часто форма мистецтва вже змінюється, а вони все ще не закінчені: вони повільно змінюються, відповідно до вже зміненого мистецтва. Нове мистецтво береться до пам’ятки в тому вигляді, в якому її знаходить, втілюється в неї, уподібнює її до себе, розвиває її відповідно до своєї фантазії і, якщо може, закінчує. Це відбувається спокійно, без зусиль, без протидії, згідно з природним непорушним законом. Це живець, який прищепився, сік, що бродить, рослина, що прийнялася. Безумовно, у цьому послідовному спаюванні багатьох мистецтв на різних висотах однієї і тієї ж будови є матеріал для багатьох книг, а часто і для всесвітньої історії людства. Людина, митець, особа зникають у цих величезних анонімних масах; людський розум знаходить у них свій вияв і свій загальний підсумок. Час – архітектор, народ – муляр».

Більше цікавого чтива знайдете тут https://konst.com.ua/2019/09/10/arkhitektura-i-dyzayn-stiny-z-game-of-thrones/

Якщо Вам не дає спокійно спати питання: «До кого звернутися за розробкою цікавого та оригінального дизайну?», ми допоможемо Вам вирішити цю проблему.

Клієнт – наш головний партнер.

Конструктив; Ремонт; Львів; Будівництво Львів; Дизайн Львів